— Ну, давай об заклад… — раптом сказав Васько. Сказав собі зовсім тихенько, ніби спокійно, тільки трошки хрипко, так, що потім аж кашлянув кільки раз. І сам ледве-ледве, бліденько посміхався.
Посмітюха навіть не зрозумів.
— Який заклад? Що достанеш рубля?
— Атож.
Посмітюха витріщив на нього очі.
— Оттого, що там лежить?!
— Атож.
Посмітюха глянув на височенну стіну, на Васька, знов на стіну й потім на хлопців. Ті також поглядала на стіну, на Васька, на Посмітюху й нічого не розуміли. Чи сказився Васько, чи жартує, дурить.
— Оттого рубля, що закинув?! Отам-о-о?!
— Атож.
—Посмітюха зрозумів: хоче налякати, щоб таки його зверху було.
— Ну що-ж, давай… — сказав він ніби зовсім серйозно.
— Що ставиш? — спитав Васько, і знов у горлі йому захрипло, і знов він прокашлявся. А очі такі самі були чудні, ясні-ясні, а губи бліді, аж синюваті.
— Та що хочеш. Хоч і чорнорябих. А ти що?
— А я…
Васько лапнув за кешеню: там був ножичок і м'яч.
— Ну, а я ставлю левольверт.
Дома у Васька на горищі лежав захований маленький, гарненький револьвер. Васько знайшов його на шпалах, як ходили вперше купатись на Чорну Скелю. Йому Микишин брат, поштальйон давав уже три рублі, та Васько не схотів.
— Давай левольверт… — згодився Посмітюха. — Тільки гляди-ж, щоб по правді! Це-ж ти навсправжки б'єшся об заклад? Щоб потім не казав, що…
