— Давай руку… — сказав Васько й ступив до Посмітюхи з протягненою рукою.
Посмітюха схопився на ноги й швиденько подав йому свою.
— Стой! — закричав він, міцно держачи Васька за руку й обертаючись до хлопців. — Хлопці, глядіть-же, от при вас діло йде. От він каже, що достане з приступки, он звідти, з тої стіни, он звідти того рубля, що закинув! Так?
— Так! Так! — загомоніли деякі. А инші мовчали й дивились на Васька, що той скаже.
— Так, Васько? — звернувся й до нього Посмітюха.
— Так, — хитнув головою Васько.
— О! Чуєте? Ну, і як достане, то я йому маю оддати пару своїх чорнорябих…
— Тих, що з синіми шийками… — вставив Задьора.
— Тих, що з синіми шийками. Инших у мене немає, крендель ти.
— А ти купиш паршивеньких і підміниш. Жулик…
Посмітюха уважно глянув на нього й подумав, що це думка таки не погана.
— Сам ти жулик. Ну, а як не достане, то він мені дає свого левольверта бульдога. Так?
— Так… — знов хитнув головою Васько.
— Глядіть-же, хлопці! Розбивайте тепер!
Двоє чи троє рук потяглося з купки й розбили зчеплені руки Васька та Посмітюхи.
Посмітюха тоді махнув рукою й весело закричав:
— Ну, маємо левольвертик! Ловкенький, рублів шість зразу дадуть. Шостизарядний. Доставай, Васю, рубля. Ну? Лягай, хлопці, на траву, будемо дивиться, як Жар-Птиця буде на стіну летіти.
Васько не слухав. Він одвів убік Задьору й щось почав йому шепотіти. Часом він показував рукою на
