ступка була завширшки ступнів у два, — не то що стати, а й лягти на ній можна було. Униз Васько старався не дивитись. Після того спробували шворку: витягли її, вхопились всі за край її й почали тягти. Бересток аж затрусився, але шворка й не тріснула.
Ну, можна було вже й спускатись.
Васько знов помалу скинув блузу, поклав на неї пояс і кашкет, підперезався ще тісніше й обвязав себе попід пахвами й по поясі кінцем шворки, — це на всякий випадок.
Посмітюха вже не сміявся нагорі. Тут було не до сміху. Він стояв собі осторонь і мовчки слідкував за всім, що робилось, а губи так само мокрі були, як і внизу.
Деякі з хлопців пішли на краєчок підкови, щоб збоку дивитись, а Задьора, Микиша та ще дехто з ремесників лишились тут, щоб помогти Васькові.
Але чим-би вони могли помогти? Васькові треба було тільки вхопитись за шворку та й спускатись. Як сам собі поможе, то й добре, як ослабнуть руки, як злякаються, то й бог не поможе.
А як не ослабнути рукам, коли, лежачи на землі й виставивши саму тільки голову над проваллям, стає так страшно, що м'якнуть і руки, і ноги, і голова, і під сердцем так ниє, що аж плечі починають боліти.
Васько став на коліна над проваллям і зазирнув. Але зараз-же одсунувся й глибоко зідхнув, немов захлибнувшись. Лице йому будо сіре, а ластовиння, як краплинки іржі, темніло на носі.
— Васько, плюнь, не треба! — плачучим голосом крикнув Задьора й рачки поліз до нього.
— Не треба, Васько!.. — гуняво й тривожно сказав і Микиша. — От, їй-богу… Ну, й що вони… Тут он так, що аж.
