Більше нічого Микиша не міг сказати, але те, що сказав, було сказано таким голосом, що камінь, що костяна ручка зворухнулась-би, якби могли зрозуміти.
А Васька це ніби тільки підштовхнуло, він шарпнувся, неначе вколотий, ще тісніше стулив губи, очі зробив колючими, злими, скляними. Швидко повернувшись задом до провалля, він ухопився обома руками за шворку й поповз до нього. На краєчку спустив ноги вниз і став помалу перебирати руками, зсуваючись все нижче та нижче. Земля й глина з гуркотом почала осипатись під його ногами.
Задьора, Микиша й усі инші перебігли до тих, що лежали збоку, лягли поруч з ними й, виставивши самі голови, стали дивитись на Васька, затаївши духа й не ворушачись.
Васько спускався помалу, поволі сунучи одну руку по шворці, а другою цупко тримаючись. Все тіло його хилиталось, як відро у криниці, й терлось об стіну. На рудому волоссі вже лежали грудочки глини, за вухом, як перо у писарів, повисла суха бур'янинка. Хлопцям видно було, як Васько часто кліпав одним оком, мабуть, запорошило. Око було невидюще, напружене, витріщене, як у мертвяків. Ах, якби-ж він хоч не дивився униз! Не дай бог гляне! А до приступки ще-ж сажнів з двоє. А що як приступка обвалиться? Васько повисне й задушиться на шворці. Тільки-б він усе таки не дивився униз. Той великий камінь там, у долині, здається звідци таким маленьким, а весь яр таким чужим, таким страшним, що Васько не вдержиться. Ніхто-б не вдержався.
Щоб передохнути, хлопці часом одводили очі од Васька й дивились на місто. Широко-широчезно розкотилося воно долиною степовою. І так тепер любо, так легко, так чогось сумно дивитись на ту залиту
