сонцем, спокійну, поважну широчінь. Он рівно, ясно і як завжди блищить одним боком баня на соборі, подібна до величезної цибулини, в якої замість хвоста — хрест. На вокзалі блискотять гострими голчастими іскрами рейки. Садки кротко кучерявляться поміж білими стінами будинків. А над усім цим велично, без краю розгорнулось високе, прозоре тепле небо з сліпучим вогненним сонцем посередині. І не вірилось, що тут, над глибоким проваллям, на шворці теліпається Васько й от-от могло статися з ним щось страшне.
А Васько тимчасом зсувався все нижче та нижче. Мабуть руки йому почали вже стомлюватись, замлівати, бо він уже не перебирав ними, а тільки держався й так спускався. Лиця вже не видно було, тільки червоніло руде, засипане глиною, волосся на маківці та біліли запорошені плечі.
Раптом він зупинився, обережно повернув голову на бік і глянув униз. Потім швидко почав перебирати руками й, нарешті, став ногами на приступку.
Хлопці глибоко перевели духа.
— Твердо стояти, Васю? — не витримав і крикнув Задьора.
Васько, держачись одною рукою за шворку, другою напнув рукава й почав ним витирати залите потом і засипане глиною обличчя. Утершись, він обережно, не випускаючи з руки шворки, став надушувати ногою по приступці то в одному напрямі, то в другому. Тоді задрав голову догори, знайшов очима голови хлопців і хрипло крикнув:
— Твердо!
Ну, тепер можна було вже шукати карбованця.
