Хлопці гадали, що він кийком почне зараз-же виганяти гадюку з нори. Але Васько замість того зручніше вмостився біля стіни, підняв праву руку з палицею догори й так і застиг. Рішив, значить, підстерегти й тоді бити.
Хлопцям дірки не видно було, але вони тим уважніше вп'ялись очима в палицю. Як вона хоч трохи хиталась, вони всі витягали голови, як гуси, й напружено чекали.
Але минуло хвилин десять, п'ятнадцять, двадцять, а рука все так само стирчала з націленим кийком і тільки злегка від утоми похитувалась. Може гадюка якоюсь иншою діркою втікла? Або згорнулась собі там у норі та й спить? Доки-ж її дожидати?
Хлопці спочатку боялись і ворухнутись. Потім стали перешіптуватись, а далі й голосніше балакати. Микиші вже хотілось їсти й голова боліла від сонця.
— Васю!.. Васько!.. — обережно погукав Задьора.
Васько не ворухнувся. Хлопці злякались і попритихали, знов устромивши всі очі в кийок.
Сонце пекло й палило просто в лице Васькові. Хлопцям шиї були вже мокрі від поту й маленькі мушки від цього роями крутились над головами й залазили в носи, в вуха, в рот. Хлопці втирались рукавами, одмахувались від мушок, сяк-так помогали собі, а що-ж то Васько мусів робити? Він стояв непорушно, як закам'янілий, і тільки палиця то непомітно спускалась трошки нижче, то знов піднімалась.
Знов Микиша зашепотів, йому вже хотілось і їсти, і спати, і купатись. Троє ремесників пошепотілись між собою, одповзли й потихеньку пішли додому. Посмітюха перекотився на їхнє місце й накрив голову кашкетом з другого боку.
— Васю! — знов потихеньку гукнув Задьора.
