Сторінка:Винниченко В. Вибрані твори (Київ, ДВУ, 1927).djvu/257

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Васько замість одповіди підвів червоне від утоми й сонця лице й мовчки погрозився палицею.

— От, чорт його зна… — пробурмотів Задьора. — Доки-ж він там стоятиме?

Микиша обома руками сердито почав чухати собі шию, голову, спину. Сонне, пухке лице його з маленькими очима почервоніло й розпарилось.

— Ну, їй-богу… — захмикав він. — От це, то й… Коли-ж вона вилізе? Може завтра? І що вони, то й… І мухи ще…

Словом, справа затягалась бо-зна на скільки. Головне, справді, було невідомо, коли-ж тій гадюці захочеться вилізти. Та й чого вона неодмінно вилазитиме зовсім? Визирне одним оком, побачить, що та людина ще тут, та й знов сховається. Її-ж не перестоїш.

— Васько-о, — жалібно загунявив Микиша, — вилазь уже!..

Тоді Васько пустив униз руку, задер голову й неголосно проговорив:

— Ідіть собі додому, мене не ждіть. Я не вилізу, поки не достану рубля. Він там, у дірці… Та то й, Задьора, зайди до нас та скажи, що я ночуватиму в тебе. Чуєш? А тепер, скажи, пішов за аритметикою до Сашка. Чуєш?

І вже знов підняв руку з палицею.

Та то, виходить, він аж ночувати збирався на отій приступці?! Оце добра справа!

Задьора, Микишка й Посмітюха почали пошепки радитись, що-ж його роботи. Покинути тут самого Васька, як він каже, розуміється, ніяк не можна було. Але-ж і сидіти тут над проваллям, не ївши цілий день, також не випадало. Отож постановили так: Посмітюсі з Микишкою іти додому, розстаратися там на їжу й таскати сюди, а Задьорі сидіти тут і ждати їх. Вони