лице йому заблищало білими зубами й засміялось: він витяг руку, взяв карбованця в пальці й високо підняв його догори.
— Є, є! — закричав він і потряс рукою.
Задьора знов заверещав, од захвату сів верхи на Посмітюху й почав гоцати на ньому.
— Та ти! Та Задьоро! Та йди к чорту, упадем обидва вниз!
Задьора метнувся до провалля.
— Васю! Стій, ми тебе будемо…
Але не договорив: Васько вже перебирав руками, підпихався ногами і, як по блокові, швидко підсувався вгору. Ну, не дурно-ж він мав п'ятьорку за гімнастику, а за «поведєніє» — три.
Але як він піднявся вже до самої гори, тут і Задьора і навіть Посмітюха схопили його за руки й витягли на землю. Васько ліг, одкотився далі од провалля й вийняв з кешені карбованця. Лице йому сяяло, очі блищали; сяяв і блищав карбованець, а разом з ним сяяв і Задьора.
— Що, Посмітюха, — взявся в боки Задьора, — пропали твої чорнорябі? Га? Пропали? А що? Ага! А ми таки достали карбованця! А що?
Посмітюха нетерпляче пацнув на Задьору ногою і, удаючи дуже заклопотаного, сердито сказав:
— Та одчепись ти!.. Тут он біда трапилась, а ти з своїм карбованцем. У Микиші картуза зняли.
Задьора враз перестав сміятись, а Васько повернувся до Посмітюхи всім тілом і навіть сів.
— Хто? Коли?
— Та оце…
В цей мент за кущами зачувся плач, — то плакав Микиша. Він виліз з-за куща й став кроків за два од Задьори. Рожева сорочка його була роздерта на плечі,
