голова без кашкета, жовте волосся з білими кінчиками стирчало на всі боки. А по пухлих, засмажених щоках рясно котилися сльози й забігали у рот. Микиша облизував їх язиком, знов кривив губи й гірко, мовчки плакав.
Виявилась така історія. Посмітюха й Микиша пообідали собі дома, розстарались хліба, тарані, зеленої цибулі й пішли знов на гору. Ну, нічого, ішли собі. Та пішли не по Садовій, а через городи. Ну, нічого, ішли собі. А там у того Шевчука такий ловкий аґрус росте. І під самісіньким парканом, так що в щілину видно. Ну, чорт його зна, нікого не видно було. Полізли. Та тільки до куща, а тут звідки й узявся сам Шевчук. Жилетка розстібнута, у руках здоровенна гілляка. Як вхопив Микишку за шию та й підняв на аршин од землі. Он сорочку геть чисто подер на плечі.
Тут Микишка заридав у весь голос і облизав губи. Ну, а потім той масалка зняв з Микиші картуза й перекинув Микишу через паркан. Трохи не вбив.
І знов Микишка заплакав вголос. Але рукавом сліз не втирав, бо од сліз дуже линяє сорочка.
Сам Посмітюха встиг утікти. Але як тепер Микиші додому йти без картуза? Картуз зовсім новенький, на свята куплений; мати-ж його вб'є тепер.
Тут Микишка вже сів на землю, уткнув лице в траву й так заплакав, що Задьора весь скривився, почав зідхати й непокійно переступати ногами, от-от заплаче.
Васько стиснув ниточкою губи, спинив пальцем кузочку, що лізла під нього й помалу спитав:
— А скільки… той… скільки стоїть картуз?
— Казав Микиша: дев'яносто п'ять копійок. Так, Микишо?
Микиша трохи затих, зібрався з силами й глухо з трави сказав:
