— Та-ак…
І знову почав плакати.
Васько подражнив пальцем кузочку, потім помалу підвівся і, не дивлячись ні на кого, сказав:
— Ну, ходім…
— Куди?
— Та до Шевчука. Нехай картуза оддасть.
— Ну, оддасть він тобі. Ого! Такий крендель, якраз.
— Так заплатимо-ж…
І Васько показав карбованця.
— Ну, як так… Микишо, вставай! Годі плакати, картуз буде.
Микиша помалу встав. Сльози розмазались по всьому лиці, й на нього поналипало з землі. Ну, коли буде картуз, то можна й сорочкою вже втертись. Микиша мазнув одним рукавом, нап'явши його на кулак, потім другим, облизав решту сліз, підтягнув носом і пішов за всіма.
Шевчук, справді, був у розстібнутій жилетці. Він сидів на призьбі й щось стругав кривим, як серп, садовим ножиком. Біля нього лежала руденька з сивим хвостом і вухами собачка, в якої від старости видно було зуби. Коли хлопці ввійшли в двір, вона тільки встала, хрипнула разів зо два та й лягла коло самих ніг хазяїна. На призьбі лежав новенький синій Микишин картуз.
Шевчук глянув на Васька з-під сивих, суворих, кошлатих брів, наче з-під кущів визирнув, і сказав:
— А що скажете? Цить, Дамка, на мєсто!
Дамка й не думала гавкати й сама сиділа на «мєсті», — він, мабуть, здавна звик так говорити до неї.
Васько вийняв карбованця з кешені і, мнучи його в пальцях, сказав, похиливши голову.
— Ви зняли оце картуза з одного хлопчика?
