— Ну, то що?
— То оддайте. От гроші.
І Васько, не дивлячись на діда, простягнув новенького карбованця.
Дід Шевчук зміряв його очима й сказав:
— Цить, Дамка! А ти-ж йому хто, брат старший, мабуть?
— Ні, так… Товариш.
— А де-ж ти гроші взяв?
— Та… Оддайте, діду…
— Скажи, де взяв гроші, то оддам. А може ти вкрав?
Васько твердо глянув на діда, потім перевів очі на його жилетку з жовтими, мідними, як у циган, бурубульками замість ґудзиків і басом сказав:
— Бабуся на празник подарувала.
— Хм… Так… — мугикнув дід і забув сказати: цить, Дамка. — Така-а, значить, сторія. Так ти це викупити хочеш?
Васько хитнув головою й став дивитись на Дамку. В неї од очей ішли вниз по мордочці аж до зубів мокрі сліди од старечих сліз.
— Так-так… А як тебе звуть?
— Васько.
Дід узяв з призьби картуз, потер його рукавом своєї сорочки й простягнув Васькові,
— Ну, Васько, бери-ж картуза та тікайте, а то нацькую собаками. Цить, Дамка! Та щоб я вас більше коло аґрусу не бачив. А гроші сховай у кешеню. Кругом, марш! Дамка, на мєсто!
Васько взяв картуза, постояв трохи, сказав шепотом «спасибі» й помалу пішов назад.
— Спасибі, діду! Більше не будемо красти у вас аґрусу! — дзвінко сказав Задьора й, озирнувшись на Дамку, додав: — Дамка! на мєсто.
