Прощай, город! Прощайте, автомобілі, асфальти, хмари пороху, що тріщить цілі дні на зубах, дзвінки, кнопки, капелюшики, зубочистки. «Моє поважання!».
Поправивши кепку на голові, зручніше примостивши торбинку, чоботи і чайник, я повертаюся спиною до міста і йду на зустріч сухому, гарячому, степовому вітрові.
За спиною порожнім дзвоном побренькує чайник, підошви ніг пече нагрітим порохом дороги так, неначе я ступаю по вигорнутій з добре натопленої печи золі. Гарно!
В хлібах заклопотано, хапливо цокотять коники, немов десятки малесеньких кравців шиють на крихотних машинках. Так і хочеться їм гукнути: «Гей, боже поможи, хлопці!».
Колоски, ті що стоять поперед усіх, поважно, гостинно уклоняються мені, привітно посміхаючись зеленими, настовбурченими, як у фельдфебелів, вусами.
А попереду все степ та степ, рідний, віючий спекою й життям, дорогий. Степ та далекий-далекий обрій, такий таємний, такий хвилюючий, такий повний незрозумілого, але солодкого болю і туги, ніби за ним лежить не яке-небудь повітове містечко, а незнана, загублена людьми країна радости й сночинку.
І по всій круглій, обточеній лінії землі стоять маленькі, як зелені прищики, старі запорозькі могили, мовчазні, сумні, всіма забуті свідки минулого.
Я йду не поспішаючи, покусюючи солодкуваті стебла жита, жмурячись від сліпучого сонця. Далеко-далеко попереду темніє ярок і конячинки по тім боці його видаються мишами, запряженими в малюсінький возик.
Раптом несподівано збоку, з-за якого-небудь горба з'являються крила млинів. Любі млинки! вони подібні
