до кузок, що повставали на дві задні лапки, а чотири передні виставили перед собою, немов благаючи когось.
Ось звідкись летять дурноверхі сороки. Вони літають таким рухом, ніби підстрибують по сходах, а кричать криком, похожим на тріск зломленої палиці. За ними плавко й легко — аж приємно дивитись — упевнено, не моргнувши крилом, пливуть степові шуліки.
По дорозі клопотливо, злодійкувато нишпорять посмітюхи з гострими чубчиками, похожими на літеру А.
Небо блідне все більше та більше і здається, що ось-ось воно голосно скаже: «ху!» і втре спітніле лице якоюсь волохатою білою хмариною.
Сонце-ж пече серйозно, скупчено, без посмішки жалю і співчуття.
Над вечір, не так уже бадьоро, як удень, помахуючи з мрійною повільністю торбинкою й чобітьми, які досить надокучливо постукують мене в бік, я звертаю до Дніпра. Баста, не хочу більше йти! Та чого ради я повинен іти неодмінно великим шляхом? Хіба степ не на всі чотири боки розбігається від центра, яким для нього без всякого сумніву являюсь я?
Здалеку поблискує дідусь Дніпро. Приємно побачитись з ним тут у степу після пекучих обіймів і поцілунків сонця. Таким спокоєм, розсудливістю, такою доброзичливою умиротвореністю віє від нього! Лежиш собі на піску горілиць, упершись благодушно покліпуючими очима в зеленкувато-сірий обшир неба, і слухаєш буркотіння беззубих хвиль дідугана. Поблизу вогник потріскує, димком наганяє в лице; над вогнем чайничок висить, відбиваючи в блискучому боці червоне вечірнє сонце над обрієм.
І от я вже, нарешті, на березі. Навкруги ні душі. Пісок чистий, ніжний, як тільце дитини. Вітер тут не
