сухий і пекучий, а м'який, вогкуватий, насичений духом сонця, води, осоки, листу, нагрітого піску.
Кротко, любовно хлюпаються об берег жовтуваті хвильки Дніпра. Червононосі чайки мовчки летять кудись на середину річки, безшумно розрізаючи повітря своїми загостреними, як сталеві пера, крилами. Ген-ген на тім боці сунуться вниз плоти, похожі на шахматні дошки, а на них ворушаться малесенькі фігурки людей.
Я набираю в чайник жовто-бурої дніпрової води. Вода подібна до перестояного чаю, який треба тільки розігріти, щоб пити. Далі, не хапаючись і посвистуючи, розкладаю вогонь з сухого коріння осокорів, а з гіллячок майструю триніжки, на яких вішаю над вогнем чайник.
Після того, все так само без хапливости, яка абсолютно не гармонізує ні з лисим, сивим Дніпром, ні з велично-спокійним небом, розкладаю на хустці хліб, сало, чай, цукор, кешеньковий ножик, синій кухлик; і тільки тоді, підклавши під голову накидку, розлягаюсь на піску. Блаженство!
Ні, я рішуче тут ночую! Куди я маю поспішати? Правда, біля води багато комарів, ну, та від них вогонь і дим добре помагають.
Я лежу довго і філософствую. Мені дуже хочеться зрозуміти, збагнути, чого мені так гарно. І по довгому міркуванню виводжу: найбільша втіха для нашого брата-людини, громадської істоти, є в тому, що йому не треба лукавити з природою, не треба брехати, боятись, стежити за собою і другими. І потім, його право бути центром світотвору не однімається ніякими иншими центрами світотвору. (От через що ми ще любимо бути на самоті з природою). Сонце, вода, повітря, місяць, дерева, чайки, пісок, — все це для тебе, все це
