готове до твоїх послуг. І крім того, готове без зазирання в очі й кровожадного чекання «на чайок». Води треба? Будь ласка! Дідусь і не поморщиться, і не помітить, хоч бочку візьми в нього. А який з малярів краще намалює оці високі, малинові хмаринки, від яких в душу впиваються тонкі, золотисті струни невиразної туги?
Чайник давно вже сердито щось бурмотить і раптом начинає плюватись. Я визволяю його з обіймів вогню і заварюю чай. Потім обкладаю чайник жаром і знову лягаю.
Чайки догадуються, що за бенкет має бути тут на піску і починають частіше літати над моєю головою, заздрісно та жалібно кричачи. Старий Дніпро теж розуміє і привітно, з співчуттям підморгує мені своїми довгими, козацькими вусами-хвилями. Білокорі, молоденькі осокори схвильовано, з дивуванням шепочуться наді мною. У них, мабуть, так само, як у мене при погляді на рожеве сало і зелені з жовтими пасочками огірки виступає слина в роті.
А от то-ж бо то й є, осокоронько: центр світотвору все-ж таки не те, що ви, ви не знаєте…
Тут я здивовано озираюсь: до мене наближається якийсь другий. Звідки він узявся? Чудно.
На центрі світотвору була жовтобрудна кепка з видертою чи пропаленою посередині діркою, з якої, як пір'я, стерчало червонувато-чорне волосся. Червона і брудна до того, ніби нею мили підлогу, сорочка була з боку розпанахана згори донизу і маяла, як поли піджака. Босі ноги, здавалось, були обтягнені не людською шкурою, а порепаною, не добре вимазаною дьогтем шкурою для чобіт. Сам центр світотвору був
