рожно мняв їх зубами і не розжувавши, як слід, ковтав з таким звуком, немов гикав. Перешкоджати в таких обставинах людині я не хотів; одначе й безпричасним свідком зоставатись теж не дозволяло чуття власної гідности. Кашлянувши й тим нагадавши про своє істнування, я ввічливо спитав:
— А це-ж, дядюшка, як треба понімать? Га?
Босяк байдуже, неохоче глипнув у мій бік і храпнув:
— Що?
— Я питаю, як це треба понімать, що ти так розпоряжаєшся чужим добром? Га?
Гість мовчки одгилив ще шматок хліба і сів зручніше, піднявши коліна врівень з підборіддям. Поклавши на коліна руки з хлібом і салом в кожній, він люто жував і понуро дивився на Дніпро.
— Хм! А це, товаришу, неделікатно так робить…
«Товариш» одгриз сала з таким звуком, ніби оддер шматок полотна, і знов зажував. Щетина на щоках його кругло вертілася і здавалось — то був їжак, який непокійно вмощувався на плечах чудного чоловіка.
— Чуєш, земляк? Що-ж ти, брат, нічого не одвічаєш?
Мені все-ж таки хотілося почути, що він думає з цього приводу і які його остаточні наміри. Рожеве сало, хліб і смачно жуючий рот босяка побільшували мою цікавість.
«Земляк» з досадою повернув у мій бік товсте жуюче лице і подивився на мене злим і сердитим поглядом. Проковтнувши, він коротко й нетерпляче кинув:
— Пішов вон зцюдова!
Признаюся: це було несподівано для мене.
— Як?!
— Я тебе як якну… Пішов звідци, говорю!
Гість зовсім не жартував. На збухлім, зарослім лиці його, особливо в круглих, маленьких, з
