Сторінка:Винниченко В. Вибрані твори (Київ, ДВУ, 1927).djvu/280

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Нажереться під дубом жолудів, та потім його-ж коріння риє. Ех, ти! Ти думаєш, я твого ножа злякався? Чоловіче добрий: та я таких, як ти, трьох зігну й вуха їм поодрізаю. Дозволив тобі жерти, бо бачу, що голодний, стомлений чоловік, свій брат, товариш, значить. А ти он як. Сам не береш і другому не даєш. Нащо-ж ти так? Совість у тебе хоч ночувала коли-небудь?

На поганих хлочиків з моральних оповідань такі слова завсігди впливають дуже добре. Але на мого вони зробили трошки инше вражіння. Він, правда, перестав кидати цукор у воду, але зате почав мовчки, з чудною понурою зневагою дивитись мені просто в лице. Потім, не промовивши ні слова, нехапливо підвівся, вітер об штани ніж, зручніше взяв у руку і ступив до мене.

Трохи сутулуватий, з похиленою великою й тупою головою, з широченними грудьми і вузьким задом він нагадував бугая.

— Ну, коли ти такий товариш і добряка, так давай сюди свої чоботи! — зробив він легкий закликаючий жест ножем.

— Бач, я без чобіт… А як не даси з добрости… — (тут він трошки зупинився, немов милуючись цим словом), — так ми попробуєм, хто з нас дужчий. Хто дужчий, того й чоботи. Добре?

І він роздушив на губах синю, зловісну посмішку. Я сам почув, що блідію. Справа почала набирати ідіотськи-серйозного характеру. Що перешкоджало цьому непримиримому «центрові» пустельних місць встромити мені свого дурного ножа по саме держальце? Цитуй йому тоді моральні байки!

Дати чоботи? Але-ж він одними чобітьми не обмежиться. Вже коли для втіхи свого ближнього кидає