потрібний йому самому цукор у воду, то він ні перед чим не зупиниться, щоб натішити цього ближнього, як слід.
Я мовчав і пильно, не рухаючись, дивився знизу вгору на гостя.
— Ну? — знов виразно кивнув він мені ножем.
— Це що-ж виходить, грабувать мене будеш? — трошки натягнуто посміхаючись, спитав я, в той-же час міркуючи, що краще: схопитись і раптовим натиском звалити його на землю, чи, не підводячись, вмить обняти його за ноги, шарпнути і таким способом повалити?
— Навіщо грабить? — вишкірив він свої гнилі зуби. — Ти от про добрість свою щось там базікав. Товариш, мовляв. Ну, так от, коли ти такий добрячий, так подаруй мені свої чоботи. У мене ноги больні, а у тебе он які білі та здорові.
Я подивився на свої ноги, на його, подумав і подав йому чоботи. Добре, побачимо, що далі буде.
— Правда твоя… — згодився я. — На, получай чоботи. Тобі вони потрібніші.
Босяк узяв, нашвидку оглядів їх і кинув назад себе до свого лахміття.
— Ну, а тепер пальто давай, чи що там у тебе… — промовив він з тою-ж іронічною й сонною посмішкою.
Не міняючи пози, але постановивши хапати за ноги, я байдуже сказав:
— А пальта, брат, не дам…
— Не даси? А чому-ж то так?
— Та от так. Не дам та й годі.
— Та чому-ж ти не даси?
Розмова, видно, давала йому велику втіху, як чарка горілки перед закускою.
Я згадав про свою палицю і швидко схопив її, — вже-ж таки яка-небудь зброя.
