що Піня на рахунок комуни завів собі гребінець і дзеркальце, перед яким що-ранку ретельно зачісував своє іржаве волосся. Або з того, що він вибрав собі найкращі штани, піджак, капелюх, пальто.
— Це — прерогатива[1] влади! — кричав Залєтаєв.
Піня не знав, що то таке «прерогатива» та, але якже могло бути инакше? Хіба він не перший чоловік у коридорі, не староста, якого вибрали майже одноголосно? Ну? Значить, нехай староста коридору ходить, як якийсь халамидник? Це була-б добра справа.
Нічого не було вже комічного в тім, що Піня з строгим і заклопотаним виглядом замикав у шафку цукор, тютюн і, взагалі, всю маєтність. Навпаки, це було дуже добре, краще ніж за велосипедиста-старости, коли один день було багато, а другий нічого, коли всяк, хто хотів, брав собі сам, скільки знав.
Не сміялись також і з того, що Піня в певні години, коли по «конституції» камери установлена була «тиша», чіплявся до тих, хто порушував цей пункт. Анархістам, звичайно, закона не писано, але після того, як трохи не дійшло до бійки з «конституціоналістами», вони для свого власного спокою перестали учиняти занадто великий гамір.
Навіть те, що Піня казав «када вам говорить староста» — уже не здавалось ультракомічним[2].
Особливо-ж легко призвичаїлись до старостування Піні «дядюшки-аграрники». Вони трохи не на другий день уклали цей факт в своє світорозуміння, дали йому відповідну оцінку і вже нічому не дивувались.
Правда, треба сказати, що Піня умів таки поводитись з ними, як слід.
