десять (та й не десять, а всього п'ять, чи й того, мабуть, менше) рублів, він цього не брав на увагу.
— Ну, що-ж ти сидиш? Оддавай гроші! — знов заговорив він. — Закинув і давай.
Їй-богу, він, здається, починав вірити, що я справді віддам. Про чоботи йому — ані гадки!
— Так, говориш, там було десять рублів? — понуро й немов визнаючи за ним право вимагати, перепитав я. Ану, що то він скаже, цей нахаба?
— Да. Десять рублів і п'ятдесят три копійки. Викладай січас мені!
Він ще не зовсім був певний, що я так «січас» і викладу, ще не добре розумів, через що я зроблю це, але що в нього є якась сила вимагати їх у мене, це він уже чув по моєму голосі, винуватому й хмурому. Значить, треба було користуватись цим.
— Ну, давай, давай!
— Та де-ж я тобі візьму їх? — сказав я. — Нема в мене таких грошей. Я чоловік робочий, що зароблю,те й проживу.
— А мені яке діло? Ти взяв мої гроші і оддай… Коли ти чесний чоловік!
Ага! от на чому він хотів утвердитись: на чесності. Ах ти-ж моя понура бестія![1] А чоботи-ж як?
Але про чоботи я не хотів ще говорити. Побачимо, до чого він може дійти, цей чесний нахаба.
— Я вернуть тобі твої гроші не відмовляюсь, — сказав я. — Тільки їх зараз нема в мене. Хочеш, я зароблю і оддам тобі?
— Е? — явно насмішкуватим голосом обізвався він. В таке у нього вже не вистарчило нахабства повірити.
Місяць за цей час підліз уже досить високо. Від утоми чи страху, що забрався так далеко, він позеле-
- ↑ Тварина.
