цього дурня, але розумний чоловік завжди дужчий і дурістю повинен користуватися.
Мені така роля видається несправедливою і я хочу вияснити йому, що можна бути чесним, але зовсім не дурним. І тому говорю:
— А знаєш що, земляк: а відробляти тобі твої гроші мені наче-б то й не слід. Га?
Земляк поверта в мій бік свою круглу голову і деякий час уважно й понуро дивиться на мене. Погляд у нього до того тупий і здобний, що в мене з'являється сумнів у справедливості мого психологічного аналізу[1].
— А це-ж як? — кидає він.
— Та так. Ти чоботи мої взяв?
— Ну?
— Ну, от і виходить, що ми — квит. Я твої гроші закинув у воду, а ти взяв у мене чоботи. Грошей у тебе було всього п'ять рублів, а чоботи стоять у три рази дорожче. От і маєш.
— А ти-ж що сам сказав, що одробиш?
— Верни чоботи, одроблю.
Він зручніше, усім тілом повертається до мене й знову дивиться важко й неприємно-пильно.
— Таж ти чоботи мені сам дав! По добрості. Я не однімав.
Тепер він уже не посміхається іронічно, вимовляючи слово «добрість».
Ага, он як? Так, правильно, я сам простягнув їх йому.
— Вєрно? — питає він, не зводячи з мене очей.
— Та воно.., може й вєрно… — нерішуче згоджуюсь я.
— Ну, от. Виходить, чоботи ти мені подарував. А грошей я тобі не дарував, ти їх витяг у мене в сні,
- ↑ Досліду.
