Сторінка:Винниченко В. Вибрані твори (Київ, ДВУ, 1927).djvu/296

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

украв значить. А чесні люди так не роблять. Ну? Повинен ти їх мені оддать, чи ні?

Иншими словами: чесний ти чоловік чи ні?

Підривати у людини віру в чесність — ні, я цього не хочу брати на себе. Я мовчу і думаю.

— Ну? — добиваються він.

Я розумію, що він повинен хвилюватись: дурень я чи ні.

Але питання так поставлено, що я не хочу прийняти його в подібній формі. Дурість і чесність повинні бути розмежовані.

— Так, все це, брат, вєрно!.. — зідхаю я. — Але-ж ти силою примусив мене «подарувати» тобі чоботи! Коли-б я не дав, ти-б мене й ножем штрикнув, а все-ж таки взяв-би їх. Вєрно?

— Нікада! — переконано й строго стріпує він головою.

Але тут я вже не можу здержатись і сміюся. Він-же навіть не посміхається й хмуро-сонно позирає на мене.

— Ех, брат! — нарешті говорю я йому повчаючим тоном, — треба бути людиною, а не свинею. Узяв чоботи і буде з тебе. А ти ще гроші требуєш. Та й знов і тут свинею виказуєшся: сам при мені нащитав тільки п'ять рублів, а говориш десять. Навіщо брешеш?

Ну, нарешті він таки побачить, що не з дурнем має діло.

Але він тим самим понуро-злим голосом відповідає:

— Сам брешеш, воряга! Десять було. А що сказав п'ять, так це для того, щоб ти не позаздрив та не кинувся на мене.

Ач як! Він, у кожнім разі, був не дурень, умів, як збрехати.

— І це правда? Не брешеш?