человєк! — вмить з презирством махнув він рукою і, одійшовши, розчинив вікно. Потягло свіжим повітрям, повіяв приємно вітерець і пух закрутився по хаті.
— Гаркун, он такой человєк, — зараз-же знов повернувся він до мене. — Єсли ви імєєтє к нєму какоєсь дєло, так ви заберіть наперед у його дєньги… О! І тогда он будєт — ша! А єслі он винуватий вам щось, так он вам не отдасть нікогда. Ето просто халамидник, а не актьор! Какой он актьор? Актьори усьо — благородниї люді, а он шарлатан какойсь… Ми його вигналі з нашой гостініци, так он завьоз наші 10 карбованців і годі! Босяк і больше нічево!
«Оттакої!» подумав я і замовк. І більше про «антрепреньора і режисьора русско-малорусской трупи» вже не мав охоти розпитувати.
Поспавши трохи, я сів біля вікна, роздумуючи, як і де знайти тут яку-небудь роботу. Вмить почув я легке стукання в двері. Дивно мені стало. Який біс міг до мене іти в цьому городі та ще і в таку ранню добу,
— Ввійдіть! — гукнув я, дивуючись. «Певно, Лейзер з самоваром», — згадав я і заспокоївся.
Коли-ж ні! В дверях з'явилась якась постать, що ніяк не могла навіть нагадувати Лейзера. В синій, суконній чумарці, таких-же штанях в чоботи, з сивою шапкою в одній руці (то серед пекучого літа!) і якоюсь ломакою в другій — постать ця нагадувала швидше якогось гайдамаку, аніж маленького, смирного єврея.
— Удівляєтєсь? — гукнула постать так, ніби я сидів від неї гін на двоє принаймні. — І, конєчно, поражаєтесь?
