Я таки справді і здивувався, і «поразився».
— Позвольтє отрекомендоваться: Гаркун-Задунайський, антрепреньор і режисьор русско-малорусской мєстной трупи. Очень пріятно!
Шаркнувши ногою, він схопив мою руку і шарпнув нею так, ніби хотів запевнитись, чи міцно вона прироблена до мого бідного тіла. Я скривився з болю і щось, не пам'ятаю вже що, пробурмотів і собі.
— Позволітє? — шарпнув він до себе стільця і, широко розсівшись на ньому, промовив:
— Фу! Пріпєкаєт сєгодня! Абсолютно жарко будєт! Фу!
Я сидів мов прибитий такою несподіванкою. «Откуда мнє сіє?» — думав я здивовано, дивлячись, як добродій Гаркун втирався червоною хусткою з якимись пташками на кінцях і оглядав моє пристановище метким і сміливим поглядом.
— Но… позвольтє… — опам'ятався я нарешті. — Как-же ви… Откуда-же ви узналі, что я… прієхал… То… єсть… я просто нє понімаю. Откуда ви меня знаєтє?
— Я? — загорлав він знову і зареготався так, як, мабуть, ніхто і ніколи тут не реготався. Але заразже зробився поважним і, навіть зідхнувши, сумно додав:
N, знаєтє, такоє болото, гдє лішній… как-би вам сказать, лішній голос в етом концертє е… е… слишен сєйчас-же… Д-да!
Певна річ, я був дуже вдячний йому за те, що він і мене прилучив до цього шановного концерту, але акустика цього болота була мені все таки мало з'ясована.
— Так! — одповів я. — Но…как-же всьо-такі… только что прієхал, нігдє нє бил, нікого нє знаю…
— О, ето пустякі! — заспокоїв він мене. — Абсолютно достаточно, єслі ви меня спросілі у Лейзера…
