Я, задивившись на нього, закліпав очима і не знав, що йому на це сказати.
— А через що? — вмить одкинувся він назад, очевидячки зовсім і не цікавлячись моєю одповіддю, — чере що? Цензура, скажете? Хо! Ін-ді-фе-рентизм![1] Он-що, о! Ін-ди-фе-рен-тизм!!
Він смаковито вимовив це слово, подививсь на мене і знов заговорив:
— Ви думаєте, я для грошей? Ви думаєте, вони мені потрібні? Так званий «презрєнний метал?» Клянусь вам (він підняв догори руку, зробив нею в повітрі якийсь рух і знов поклав у кешеню): нехай мені дають мілійони, розумієте: мі-лі-йо-ни! щоб тільки я покинув сцену, я скажу тільки їм: «Господа! ви мєня нє знаєте! Ви нє знаєтє Гаркуна-Задунайскаго!» І більш нічого! (Певно, він гадав, що мілійони йому будуть давати великороси, бо по їхньому й одповів так гордо). Сцена — це абсолютно все. Гроші…
Зневага його до грошей, очевидячки, була така велика, що він навіть не хотів і говорити про них. Він тільки стиснув плечима, закинув ногу на ногу й почав утиратись хусткою. Я згадав розмову з Лейзером і цілком повірив йому.
— Знаєте що! — скрикнув він вмить з великою щирістю й одвертістю, — вступайте до мене… до нас в товариство! Га?
Я, не криюсь, трохи перелякався цеї несподіванки.
— Будем грать, служить е… е… іскуству… е… е…
— Дуже дякую, — пробурмотів я, — але я якраз тепер маю работу, я повинен…
— Ет! плюньте ви на неї, — перебив він мене.
— Що може зрівнятися з тим, як вийдеш на сцену: очі горять, серце е… е… б'ється, пуб-
- ↑ Байдужість.
