— Так… — промовив я. — А де-ж ваші артисти… Здається, уже… — подивився я на годинника — трохи більше дванадцятої. Вже чверть на першу.
— Невже? — здивувався він. — Хм…Що-ж це їх нема? Може де в саду?.. Гонта!.. Галя!.. Залізняк!..
Але не дивлячись на те, що, здається, й справдешні Гонта й Залізняк, як-би тут лежали, мертві із труни посхоплювались-би від цього голосного гукання, ніхто не озивавсь і не показувавсь.
— Хм… Що-ж це? Певно, щось помішало… Але вони зараз прийдуть… Гонта!.. Залізняк… Фю-фю-фюю-ю!.. Абсолютно дивно!
Я вже «абсолютно» не дивувався. Я покірно присів на одне з «кресел» першого ряду і зібрався чекати. Зараз-же заспокоївся й Гаркун. Підсівши до мене, він почав спершу оповідати історію повітки, чи то пак театру, як спершу вона призначалась для складу лантухів з зерном, як він, Гаркун, потративши силу енергії, одвоював її у хазяїна, того самого шевця, що його вивіска красувалась на воротях, як він заходився біля «партеру» і в три дні утворив його, як потім став грати, виховувати суспільство (не обійшлось, розуміється, без «індіферентизму»). Потім перескочив на себе і з дружною щирістю ввів мене в своє минуле — велике й славне…
Так минав час.
— А ваших все-таки нема, — похопився якось я вставити, покористувавшись тим, що йому треба було висякатись. — Вже хутко й перша…
— Та ну? Це щось не… той… не певне! — скрикнув він і схопився з місця. — Щось сталося!.. Знаєте що? Посидьте ви тут, а я побіжу, покличу… Тут недалеко… Десять минут…
Він хутко повернувся й вибіг з «партеру». Я зостався серед загону сам. Пройшло п'ять хвилин, прой-
