чому, підбіг до дверець, що були позаду театру, і поторгав нами. Мені відчинив Гонта і люб'язно шаркнув ногою.
— Добродію Гаркун! чи хутко-ж ми почнемо? — звернувся я зараз-же до антрепреньора. — Вже хутко десята година!
Він мовчки повернувся до мене від дзеркальця, дивлячись у яке щось мазав у себе на лиці і, трохи подивившись на мене, одмовив:
— Ви-ж бачите, що гриміруємся…
Я спершу цього не бачив, але, придивившись, побачив, що вони справді «гримірувались». Цеб-то: кожний з актьорів мачав пальцем спершу в одну череп'яну мисочку з водою, потім у другу з червоною фарбою і «нічесоже сумняшеся»[1] навмання розтирав у себе по лиці всею долонею, — тільки у Гаркуна був шматочок дзеркальця. Потім таким-же чином умачалось у воду і в другу мисочку з сажею і вже один одному наводив брови, а кому треба було — то й вуса. Поклавши, як казали вони, «грунт», починали робити зморшки. А це вже робилось так. На свічці, що одиноко світила на всю низеньку, голу «уборну», запалювався сірник і зараз-же гасився. Потім, де треба було бути зморшкам, засмаленим кінцем сірника проводилось декільки тоненьких смужок.
Але, не вважаючи на цю простоту «гриму», лиця були поважні й навіть урочисті; видно було, що мало бути щось таке, до чого «індіферентно» ставитись «абсолютно» не можна.
Я попробував був заговорити до Гаркуна про те, що може сьогодня й грати не доведеться, бо щось публіки не густо, але він з такою величністю одповів
- ↑ Без жадного вагання.
