мені, що йому тепер не до публіки, що він слова свого ламати не може і що-б не було, а буде грати, з таким надхненим лицем попрохав не чіплятись до нього в такий час з «матеріальними пустяками», що я аж засоромився самого себе. Але не вспів я одійти, як в уборну ввійшла касирка і звернулась до Гаркуна з тим-же:
— Василій Олександрович! Публіка просить начинать, а в касі всього 6 р. 73 коп. Будем іграть?
Господи! Я ніколи не бачив і, мабуть, до віку вже не побачу такого лиця, з яким добродій Гаркун повернувся до касирки. Уявіть тільки собі: великі, товсті брови, з яких аж сипалась сажа, червоний ніс, розпатланий парик, зморшки від ока до рота і погляд грізний, величний і страшний. Касирка вже й не казала більше нічого, побачивши це лице, а він ще й додав словами:
— Ви бачите, що я роблю! Ви бачите, до чого я готовлюсь? Вам повилазило? Що, ви хочете, щоб я сьогодні оскандалився? Ви хочете все настроєніє моє зігнать?.. Скільки-б не було збору… ми граєм! Підіть і скажіть це публіці! Через полчаса начинаєм!
Касирка зникла, наче її вітром змело.
— Васька! — вмить почувся з-за перегородки, що переділяла жіночу «уборну» від чоловічої, голос Галіної. — Нєужелі ти думаєш іграть прі 6 рублях сбору? Вєдь ето ідіотство!
Тут, я думав, добродій Гаркун не витримає такої наруги над своїм «настроєнієм» і покаже, як можна так «індіферентно» ставитись до «іскуства, котре єсть така штука, що»… Але вийшло инше. Правду кажуть, що чужа душа — темний ліс. Добродій Гаркун тільки лагідно відповів:
— Ну, а що-ж робить?.. Треба… Може, хоч музикантам стане… Та, може, ще й публіка надійде…
