Запалили дві свічки біля суфльорської будки, і я почав залазити в неї. А туди залізти було не так просто, як і все робилось тут. Треба було трохи підняти завісу, стати навколішки задом до будки і тоді вже пнутись туди помалу й обережно, щоб не перекинути будки в «оркестр».
— О! Суфльор поліз, суфльор поліз! — почулось з публіки. — Диви, диви, як пнеться… Як жук!.. Ач!.. Ач!..
Вліз я. З сцени повтікали всі; за сценою зарипіло, заторохкотіло, і завіса, зачепившись попереду за будку і ледве не перекинувши її, піднялась і відкрила публіці ноги Гонти, що чогось був вернувся і тепер тікав за «ліс».
«Приставлення» почалось.
Гаркун, само собою, грав героя, Галіна — героїню. То була виразна гра! Ви бачили коли-небудь, як гнівається чоловік? Ви скажете, що бачили, а я вам скажу, що не бачили. Для цього треба подивитись на добродія Гаркуна. Ви, мабуть, бачили, як чоловік почервоніє, зробить який-небудь рух руками, підніме, може, чутко голову, словом — бачили гнів звичайного чоловіка. Е, так то — дурниця! Тут, уперше, сердився дуже палкий і добродійний герой Мирон, а вдруге — грав його сам Гаркун-Задунайський. Мене він, відома річ, і не слухав, грав, як і сам казав, «по вдохновенію». І то таки-ж гра була! Голос його лунав, як рев здоровенного вола, що почув кров; очі, підмазані сажею, весь час грізно світилися, крутилися і ось-ось мали вискочити, а з ногами робилось таке, що я гадав, чи не корчі вхопили славного, палкого артисту. Куди там Гонті, хоча й він досить голосно торохкотів свою ролю, куди Петренкові з його тихим голосом і звичайними рухами! Одна тільки добродійка Галіна й рівнялась з ним, але й то не могла так вигукнути, як
