він, не могла з таким запалом ляснути себе долонею по лобі, щоб аж луна пішла по садку, не могла крутнути так вилупленими очима, щоб у вас аж мороз пішов поза шкурою. Я тішився, подаючи иноді слова Галіній або Петренкові. Шкода тільки, що я багато втратив через те, що мусів аж кричати з будки, бо один тільки Гонта й знав свою ролю. Вже мені й гукали з публіки «тіше, суфльор!», вже якийсь добродій з галереї вилаяв мене досить виразно, пообіцявши «каменюкою затулити мені горлянку», а я тільки думав про себе: «не ведают бо, что творят» і постановив хоч-би й постраждати за правду. А до того ще комарі, користаючись з того, що мені ніяк було й поворхнутись, щоб будка не заворушилась за кожним моїм рухом, пили мою кров, скільки самі вже хотіли. Лице й шия мої аж пашіли від їх поцілунків, а я не вгавав, бачачи перед собою тільки перелякані лиця артистів, що забували вже і про «інтонацію і про жести», а чекали, як манни, від мене слів, — одних-однісіньких слів, щоб не було таких довгих павз.
І ось першій дії кінець. Я загасив одну свічку, подав Гаркунові його слова й загасив другу. То було ознакою, що завіса повинна була впасти й заховати від публіки й хату, і героїв, і колодязь, який перекинув у запалі Гаркун, і випустити мене із тісної халабудки. Але завіса чогось не падала. І публіка не знала, що й робити, чи плескати вже, чи почекати ще, артисти повтікали, а сцена показувала, що ніби ще не кінець. А сталося, бачите, таке, що коли підняли дуже енергійно завісу, вона зачепилась там за щось і, скільки її не шарпали, ніяк не хотіла спадати. Прийшлось добродієві Гаркуну виголосити перед публікою, що це вже кінець і антракт буде десять хвилин, а завіса не падає «по непредвідєнному стєченію
