але, очевидячки, зрозумівши й сам, що тут щось непевне, замовк і тільки подивлявся на всі боки. Ми теж мовчали й почували зі страхом і жалем, що це вже кінець драмі, що пропадають і третя й четверта дії. І дуже нам жаль їх було.
— Марусю!., голубко… я утік із… Сахаліну… до тебе… Я… я… ти… ти… — почав було знов Гаркун і замовк.
І хоча він не сказав цим нічого нового нам, але це нас наче збудило. Я почав щось суфлірувати, Маруся чогось впала навколішки й почала благати царицю небесну, а Максим, схопивши Грицька за груди, заговорив до нього щось по-російськи напів з українським. Не знаю, чим-би скінчилась ця драматична сцена, якби не загула, не затарахкотіла завіса і не заховала нас від публіки, що, нічого не розуміючи, слухала нас і почала вже реготатись.
І тоді тільки кожний з нас запитав, чого це Гаркуну-Задунайському прийшло бажання так рано втікти з Сахаліну і тим самим скоротити так нашу драму. Коли я, вибравшись із будки, прибіг з цим питанням за куліси, я застав там таку сцену. Серед уборної червоний навіть крізь крейду, з париком, що зліз на одне вухо, без Гонтиного піджака, стояв Гаркун і грізно насовувався на Петренка.
— Ви знайте, що ви наробили?! — гукнув він, махаючи кулаком під самим носом нещасного Павла. — Ви знайте, що ви мені весь ефект спортили?! Ви знайте, що ви мене оскандалили?! Хто вас просив випихать мене з хати? Хто? Хто?
— Я не випихав, я…
— Мовчать! Ви ще врать хочете!.. Тут весь драматізм, тут ефект в цій сцені…
