Перша година дня. Довга, з низькою стелею й острожними вікнами салдатська казарма, поділена на взводи, як амбар на засіки; в кожному засіку з обох боків понад стінами стоять у ряд койки з табличками в головах, як в больниці коло хорих. Сонце грає в дрібному пилу, що літає по казармі, й там, де проходять його промені, здається, хтось протянув довгі пасма кисеї. Гомін стихає. Салдати, стомлені стрільбою, на якій вони були з трьох годин ранку до самого обіду, шамотяться біля койок і лагодяться спати. Дехто вже ліг, дехто ще роздягається, дехто балакає. В третім взводі, якраз біля проходу, що тягнеться через усю казарму, стоїть Мандрикін і, зневажливо прищуливши очі, заклавши руки за спину, говорить до татарина Сулімова:
— Не видержу?.. Не видержу? Ну, брат, смєйошся! Я тєбє восєм суток подряд не буду спать і во!.. ні глазом не моргну!
— Осим сутик… — недовірливо хитає головою татарин. — Ето балшой время. Сам глаз спать будит.
— Ех, ти, татарін і більше нічево! — одвертається Мандрикін і починає скидати мундир. Татарин одходить, а Мандрикін лягає на койку і, звертаючись до сусіди, позіхаючи говорить:
