— Да й засну-ж я, брат! Ох, как засну! І чорт не разбудіт. Я дома как засну, бивало, так меня, било, іголкой колят, а я сплю. Однажди началі даже палєц рєзать і то не проснулся. Во!..
Сусіда мовчить, а Мандрикін, видно, думає, що-б ще сказати, але солодко-солодко потягується, схиляється на подушку й заплющує очі. Ще більше стихає.
Фельдфебель[1] Сидір Іванич нудливо ходить по порожньому проходу повз взводи й теж позіхає, але позіхає од нудьги. Він зупиняється перед малюнком, на якім видно, як вартовий одною рукою проткнув рушницею якомусь чоловікові «у вольній овежі» живіт, а другою заклав у рот свисток і викликає «розводящого». Чоловік «у вольній одежі» держить у руках якийсь пакунучок, з якого визирає кінчик пилки й молоток, а з вікон з-за ґрат виглядають арештанти. Малюнок давно знайомий, і Сидір Іванич навіть не бачить ні вартового, ні чоловіка «у вольній одежі», ні самого малюнку. Йому нудно й досадно. Він одходить від малюнку, проходить декільки разів по казармі і знов зупиняється перед якоюсь картиною, зверх якої надписано «Взятіе Шипки». Люди на цій картині всі страшенно схожі між собою, так, що здається ніби армія братів одного батька б'ється з другою армією братів другого батька. Ну, певно, що російські брати мають обличчя біле, сумирне, благообразне, а турецькі — чорне, страшне, дике, з довгим носом і лупастими очима. Коли вмирає росіянин, то тільки закриває очі, коли-ж турок, то на лиці йому написано такі муки, що аж холодно стає. А про те вже й нема що казати, що вбитих турків валяється більше, ніж живих, і всіх так пошматовано, що аж жаль. Сидір Іванич дивиться,
- ↑ Салдатський чин в колишній царській армії.
