як росіянин підняв на штик турка, і раптом поширяє очі, починає з острахом прислухатись, як у животі йому щось бурчить. О! знов!.. Сидорові Іваничу стає страшно. Бурчання стихає, але Сидір Іванич вже не може заспокоїтись. Це вже втретє сьогодні. Значить і порошки не допомагають!..
В казармі вже зовсім тихо, тільки чути, як ходить дньовальний[1] з штиком на поясі. Але Сидора Івановича не може втишити ця тиша. Йому досадно, гірко, обидно. Всі сплять, всі покійні, тільки він ходить оттут з своєю хоробою й нікому нема ніякого діла до нього. Він починає думати, як усе страшенно несправедливо на світі. Де вже найти кращого фельдфебеля, як він! Не п'є, не курить, значить, не вимотує у салдатів останніх копійок, не розбиває їм пик під п'яну руку, не «підтягує за всяку дрібницю; а от піди спитай у якого, чи йому великий клопіт, що у фельдфебеля бурчить у животі, що фельефебель ось уже десятий год мучиться всякими хоробами? А як-же, поклопочеться! Спати — то так, то їх клопіт, а фельдфебель…
Сидорові Іваничу стає ще гіркіше й дуже жаль себе. В животі знов ніби збирається бурчати. У нього холодіють руки й ноги. Ні, нічого. Він ще трохи прислуха̀ється, потім стурбовано крутить головою і йде в канцелярію. В четвертім взводі, що біля самої канцелярії, сидить на койці Семененко й добродушно щось оповідає унтер-офіцерові[2], який стоїть біля нього й мовчки дивиться кудись під койки. На сусідніх койках вже лежать, але, видно, не сплять ще. Забачивши Сидора Іванича, Семененко хоче встати, але той махає рукою й, зупиняючись на хвилину, повертається до них
