ким-же страдаєть. Служить на телехвоні. С образуванієм… Так говорить, десять дохтуров перемінила і нікоторого пособія.
— Сказивають, очинь прекрасно сціляють тєтиї новиї мощі, — задумливо промовляє унтер. — Усякі болєсті как водой змиває всьо равно. Одна тут старушка, восєм лєт страдала ногами. Зразу сцілилась. Пойшли-б, Сидір Іванич, та зразу всьо скинули-б. Дохтур що? Дохтур одне вилічить, а другоє зостанеться, а то здоровий на всі боки. І лікарств нікакіх уже не нада…
— Невжелі сціляє? — жваво питає Сидір Іванич.
— А їй-богу!
Сидір Іванич захоплюється. Справді, взяти одпуск, поїхати, помолитися. І здоровий, і лікарств не треба. Можна всі шкляночки повикидати… І не дорого коштуватиме… І вже більш ніяких розмов не треба зачинати про хороби…
Але що більше він думає в цім напрямі, то більше починає почувати, що йому робиться нудно, скучно, і чогось не віриться, що мощі «сцілять» його.
— Нє!.. — хитає він головою. — Може мощі й той і… сціляють, тільки зо мною єто трудно будеть… Потому, када-б у мінє була какаясь звєсная болєсть… От, скажем, хоть… нефлюєнція. Тада, значить, і просить знаєш как. А как у мінє такая болєсть, що її оприділить трудно, то як ти сунеся… «Святой велікомученик, ісціли мінє болєсть»… а какую — то й сам не знаєш… Нєт, тето ніззя так.
— Говорять, харашо против живота горчицю приймать, — промовляє Семененко. — Як, значить, вона єсть ціла, так і приймать… з водою, чи з молоком…
Сидір Іванич насторожується.
— Цілою?
— Цілою. Не терти, не товкти, нічого…
