же тетого буть! Мандрикін! Мандри-и-кін!! — голосно, на всю роту гукає він. Хто справді заснув, злякано прокидається, схоплюється з койки й заспаними, напруженими очима дивиться навкруги. В сусідньому й навіть у перших зводах теж прокидаються від цього різкого, голосного крику й непорозуміло питаються одне в одного причини.
— Мандрикін! — ще голосніше гукає Сидір Іванич. От, анахема, крепко спить. Пойди розбуди його! — звертається він до Семененка. Той весело кидає «слушаю», охоче зстрибує з койки і біжить у сусідній взвод. Унтер взводу й дехто з салдатів зустрівають його з сонними, стурбованими пиками.
— Шо там такоє?
— Мандрикіна кличе, — всміхається Семененко.
— Для чого?
— Хто його зна… Кажись історію читать буде…
Мандрикіна, що вдає ніби спить, наче вихором підкидає на койці.
— Как!? — визвіряється він на Семененка. — Как ти сказал сейчас?
— Історію чит…
— Історію? Ну, брат, ето уж смєйошся!.. Нікакой такой історії я чітать не буду! Слишь?! Так ти йому, мнімому чорту, і скажі. Во! А єжелі он єщо слово мнє скажет, дак я єму так вот і заєду по харє! Какая такая історія может бить тєпєр? Я спать хочу! Історія!.. Человєк спать должен. Мнє єжелі час одін не доспать, дак я совсєм больной. А я цєльную ноч-то не спал… Смейошся, брат!
— Так мінє шо? — стискує з усмішкою плечима Семененко. — Я йому так і скажу…
Чути важку, поважну ходу фельдфебеля. Мандрикін хутко лягає знов на подушку й удає, що спить. Хто
