лежав, розплющивши очі, зразу закриває їх і починає сопти носом; хто не лежав — або сідає рівніше, або встає.
— А Мандрикін спить? — входячи й озираючись, питає Сидір Іванович.
— Так точно! — одповідає унтер.
— Хм… Ану-ка розбуди його… на минутку…
По лиці його видно, що він пильно, напружено щось пригадує.
Унтер повертається, здержує на губах усмішку й починає торсати Мандрикіна. Той, як дерево, качається під його штовханами, але й оком не кліпне.
— Спить, Сидір Іванич! — повертаючись до нього, говорить унтер.
— А ти той… почуствитєльнєй… Дєло важноє…
Унтер повертається й починає знов ще дужче торсати Мандрикіним. Той знов хитається на всі боки, як одубілий, але далі не видержує, розплющує очі й питає:
— Ну, чево?
— Встань, Сидір Іванич чевось кличуть, — кусаючи губи, говорить унтер. Мандрикін в'яло встає, ліниво підходить до фельдфебеля і, чухаючись у голову, говорить з ніяковою посмішкою:
— Спать больно хочется, Сідор Іванич!
Але Сидір Іванич навіть не чує.
— От що, Мандрикін, — заклопотано звертається він до нього. — Ти не помниш, у каком тето мєсці ми записали про мою болєсть… В тетой… в історії?
— Про болєсть? — перепитує Мандрикін і закидає очі на стелю. — Про болєсть?.. Ето будєт, Сідор Іванич, в том самом мєстє… е… е… как турок на пушкє вєрхом с гори поєхал.
І він сміливо, але й пильно якось дивиться в вічі фельдфебелеві.
— Турок?.. — думає Сидір Іванич. — Ну, що ти!.. Нєт!..
