— Вєрноє слово, Сідор Іванич!
— Е!.. говори!.. Нє! нада пошукать! — рішуче хитає він головою й поспішно йде в канцелярію. Мандрикін ще якийсь час мовчки, мов застигши, дивиться йому вслід, потім повертається до товаришів, хита головою й говорить:
— Вот пьос! Я думал, повєріт, — нєт, ідол нє повєріл. Думал, скажу, дак отцєпітся, а он вот… что… Вот пьос!.. Ну, уж ето шаліш, пузатий чорт, нє стану тєбє іскать-то! Ето уж смєйошся, брат! Нам спать полагаєтся.
Унтер не слухає його й понуро дивиться в розчинене вікно, в яке м'яко, свіжо віє весняний хороший вітрець. Там далеко десь зеленіє вже щось, розцвітає і так дуже, так солодко манить у поле, на волю. А в кутку хтось приваблююче хропе, так смачно виробляє носом «харр-фю-ю! харр-фю-ю!» Унтерові, видно, тоскно, нудно, десь хочеться схилити голову на подушку, підкласти під щоку зморену руку й тихо-тихо заснути.
— Мандрикін! — вмить гулко несеться з канцелярії.
Дехто аж здригується, спішно скидає з голови шинелю й дивиться перед собою.
— Чтоб тєбя разорвало, собака! — бурмоче Мандрикін, не рухаючись з місця.
— Іди, кличе… що-ж сидиш? — хитає головою на канцелярію унтер.
— Нє пойду!
Унтер мовчки, здивовано дивиться на Мандрикіна, який посвистуючи дивиться у вікно.
— Да іді! — чується з якоїсь койки. — А то сюда прідьот і нікому спать нє даст…
— Мандрикін!
— А чтоб ти подавілся, ірод проклятий! — зривається з місця Мандрикін і злісно ступає до канцелярії. Але в цю хвилину на зустріч йому виходить якраз Сидір
