Іванич з довгими аркушами паперу в руках і з окулярами знову на носі.
— А видіш — нема того турка! — говорить він забачивши Мандрикіна. — На, посмотри. Он мінє говорить!..
Сидір Іванич дає йому частину аркушів, а сам з другою підходить до койок, сідає на одну й починає любовно перегортати аркуш за аркушем. І йому приходить думка, що як-не-як, а він добре зробив, що почав писати історію свого полка. От і про болість можна докладно дознатись, і від начальства, й від салдат — повага. Сам полковий командир, заставши його за писанням історії, прочитав початок, усміхнувся і, поляскавши Сидора Іванича по плечах, сказав:
— Молодчіна Кравченко! Валяй, брат, валяй! Полковим історіком будєш!
Поки Мандрикін розшукує «турка», Сидір Іванич спершу про себе, а потім так щоб і другим чути було, починає читати:
«Історія N-ского полка або как ми ходілі на турков во времня Шипки[1].
Спервоначала, када нам об'явили войну, я був ще тада простим салдатом, бо тада служили не так как тепер ето чотирі, або три года, а двадцять пять літ, і я не заслужил іщо фітьфебеля, которую должность я получіл вже посля. Когда нас повезли у поход, я сильно став скучать по глупості ума своєго за местопрожива-
- ↑ Мушу дати коротеньке пояснення. Мандрикін за часи свого секретарства не насмілювався не то що словом, але й одною літерою змінити проказане автором, Сидором Іваничем. Правда він це спочатку одважувався робити, але коли Сидір Іванич звернув його увагу на свої авторські права, підкріпивши їх обіцянкою «вимазать йому всю морду чорнилом», як тільки він ще хоч раз повторить свої намагання, — Мандрикін схаменувся і потім до літери вже записував кожне слово Сидора Іванича. Певна річ, що я з свого боку тим паче стою за недоторканість творів без згоди автора. Тому, читаючи цю «Історію N-скаго полка і т. и.», читачі можуть читати її з такою-ж увагою, як-би рука самого Сидора Іванича записувала його думки на папір.
