нієм дєтства своєго і за родителями, но как салдату скучать не полагаєтця, то я й перестав дєлать чепуху».
Сидір Іванич дивиться через окуляри на слухачів, які похмуро дивляться на нього, і широко̀, радісно посміхається. Коли його погляд зупиняється на кому-небудь, той криво-співчуваюче хмикає й тікає очима куди-небудь у куток. Сидір Іванич перегортає аркуш і десь із середини знов читає:
…«По случаю зімнього времня у мінє порвались сапоги, коториї я поручив ротному сапожнику Гавриїлу Гусаку подчинить. А сам с прискорбієм ходив у однєх валянках. А тут турки почали атакувать нас стрільбою, і када Гусак подчінял сапоги, бомба окончательно оторвала йому ногу. Всьо таки он болєє не мог сапогов подчінять і пропал мой завдаток цєною 35 коп. А кругом усьо гори і дробний лєс»…
— Так ето й той… і проходив у валянках… — підіймаючи голову, всміхається Сидір Іванич. Унтер хоче щось сказати, але Мандрикін перебиває його й говорить:
— Да, вєрно, Сідор Іванич, возлє турка нєт. Должно в другом мєстє.
— Ага! — скрикує Сидір Іванич. — А я тобі говорив… Десь тут… На, пошукай…
Починається розшукування. В кутку вже стихло солодке «харр-фю-ю», зате чути такі згуки, нібо хто студить гарячий борщ; потім хтось плямкає губами, ніби вже їсть; а инший бурмоче щось і знов «пху!.. пху!..» Чути, хтось одчиняє двері в казарму й не по-салдатськи ступає по підлозі. Всі підводяться й чекаюче дивляться в прохід. З'являється коротенька товстенька постать підпоручика Козявки. Картуз йому одсунутий трохи назад, пухкі, як дві підсмажені пампушки, щоки грають рум'янцем; чорні, широко розставлені оченятка бігають прудко й весело.
