— А! кавалєри!.. Здрастуйтє!.. — кидає він.
— Здрав…желай…вашш…благородь!… — не в лад одповідають йому Сидір Іванич і слухачі.
— А командіра нє било, Кравченко?
— Нікак нєт! — спокійно й рівно, без звичайної салдатської поспішности й напруження відмовляє Сидір Іванич.
— Хм… Странно!.. Странно, странно… — покручуючись на каблуках, крутить задумчиво вуса Козявка. Потім, повертаючись до них і дивлячись на аркуші, питає!
— А ви что тут… чітаєтє?
— Так точно… Немножко ето історію мою… — всміхаючись, гладить рукою аркуша Сидір Іванич. Як скромний автор, він завжди трохи конфузився перед чужими людьми.
— А-а! — протягує Козявка і в лиці йому пробігає щось веселе й жартовливе, але воно зараз-же закривається пильною серйозністю й повагою.
— Подвігаєтся? О чом уже тєпєр пішетє?
— О схождєнії уже з самой Шипки, — кротко якось одповідає Сидір Іванич. — Только ето ми тєпєр про болєсть мою пишем, то-єсть шукаєм, де ето написано…
— Ага!.. Ну, а «болєсть»… как?.. Міґрень єсть, не прошла?
— Єсть, — сумно всміхається Сидір Іванич. — Де-ж їй пройти! Усьо ето всьовозможноє… І мурченіє…
— Хм… плохо, значіт… — серйозно дивиться на нього Козявка. — Лєчітся нужно…
Сидір Іванич махає рукою.
— Нє помогаєт?
Сидір Іванич одверта трохи голову, дивиться задумливо у вікно й говорить:
— Де-ж оно поможеть, когда той… у точності ніхто не можеть болєсть мою оприділить… Один так, другий сяк…
