Перейти до вмісту

Сторінка:Винниченко В. Вибрані твори (Київ, ДВУ, 1927).djvu/363

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Д-да, ето… не хорошо… — ще серйозніше й пильніше дивиться на нього підпоручик. — Но неужелі нікто не может… опрєдєліть?… Странно! Мнє кажется, ето такая болєзнь, что і я, хотя і нє врач, могу опрєдєліть… Прізнакі, напрімєр, такіє всьо… Міґрень в ґлазах, мурченіє… Довольно распространьонная болєзнь… І не шуточная… серйозная болєзнь… Знаєш, чєм ти болєн?

Сидорові Іваничу холоне в серці і він боязко питає:

— Чим?

Козявка ще раз озирає його з ніг до голови, пильно, уважно дивиться в лице й говорить:

— Ну, конєчно… хм… Знаєш, у тєбя, брат, самая настоящая… ко-смо-ґрафія![1]

Сидір Іванич блідніє. Очі йому злякано дивляться на Козявку; холод з грудей проходить по животі, по ногах і наче наливає їх оливом. Але він усе-таки криво всміхається і, не зовсім довіряючи, гадаючи, що той жартує, нерішуче говорить:

— А може… ви той… може ви ошибаєтесь, ваше благородіє? Потому, как я сібє імєю на заміченіє…

— Твої «заміченія» — єрунда!.. Ето самая настоящая космоґрафія, і при том в довольно острой формє… Можеш вєріть, можеш не вєріть, ето для меня всьо-равно… Но я-би тєбє не совєтовал шутіть с нєй… Болєзнь серйозная…

Козявка раптом, ніби щось побачивши в вікні, одвертається, закусює губи й починає пильно дивитись на двір. Сидір Іванич дріжачою рукою тре лоб і дивиться на його. Салдати перезираються, але не знають, як держати себе, й нудливо дивляться на койки.

— І, говорите, очинь сурйозная тето болєсть? — нарешті питає Сидір Іванич.

 
  1. Наука про всесвіт.