будять тих, що сплять, і одягаються. Хутко чується фельдфебелів крик у другім і першім взводі, чується його лайка, команда, вигукування.
— Толькі й знаєте спать… — сопучи, проходить він у канцелярію. — «Полагаєтця»… З ними, как з людьми, а они тібє «полагаєтця»… Скоро мінє!.. Стройсь!.. Чого там копаєтесь?
Сон, тишу — як злизало з казарми. Дзвін лопат, сокир, крик унтерів, шепотіння й злісне, похмуре бурмотіння крізь зуби рядових, шарудіння ніг… Вистроїлись…
Сидір Іванич обходить, пильно озирає кожного, а надто Мандрикіна, дає команду, і рота, стукаючи чобітьми, подзенькуючи лопатами й сокирами, з шумом виходить з казарми.
Сидір Іванич обходить порожні взводи, кидає оком на дневальних і йде в канцелярію…
Настає тиша. На стіні цокає годинник і нудно-нудно так вимовляє: «ось-так! ось-так!» Сидір Іванич довго стоїть біля вікна й задумливо-сумно дивиться на двір; потім, зідхнувши, йде за перегородку, сідає на ліжко біля столика й починає передивлятись шклянки й пляшечки з лікарствами. А на губах йому стоїть гірка, іронічна посмішка й иноді ледве чутно виривається з них:
— Мнімий…
