совсьом другоє… ета самая москографія… Нада, брат, переписать. Ніззя… Пошукай, пожалуста…
— Я, Сідор Іванич, нє могу, — похмуро бовкає Мандрикін, бігаючи по казармі. — С трьох часов на стрєльбє… Істомілся… А тєпєр в лагерє роботи много… Нам спать послє обєда полагаєтся.
Сидір Іванич зиркає на нього, червоніє, але нічого не каже й тільки пильно дивиться в аркуші. Унтер потупляє голову, салдати поглядають то на Мандрикіна, то на фельдфебеля.
— Та-ак… Ха-ра-шо-о!.. — втягуючи в себе губи, протягує Сидір Іванич. — Очинь… пе-ре-кра-асно… Що-ж… полагається, так полагається…
Він потиху складає аркуші, вирівнює їх і мовчки йде в канцелярію. В взводі підіймається палке шепотіння: хто докоряє Мандрикіну, що він своїм вередуванням викличе чіпляння «мнімої шкури» на весь взвод, дехто лає самого Сидора Іванича, дехто-ж сміється й, солодко позіхаючи, укладається знову спати. Мандрикін завзято сперечається, б'є себе в груди й присягається, що «мнімий» витягнув уже з його жили і довше він не має сили терпіти. Хай його садовлять «під арест», хай віддають «під суд», а він більше не буде секретарювати у «собаки».
В четвертім взводі раптом чується голосна, злісна балачка Сидора Йванича: чути — лає когось. Крик стає дужчий, потім чути якусь команду, тихо, далі знов команда і тупання багатьох ніг. В дверях грізно з'являється Сидір Іванич.
— Вставать!.. — кричить він голосно. — Одєватця! В лагері! — Мандрикіну, видно, хочеться сказати, що рано ще, є наказ у три години виходити з казарми, але він зиркає на червоне, зле обличчя фельдфебеля й мовчки починає натягати мундира. Всі теж мовчки встають,
