замерши ввесь, чогось прислухається. Всі напружено, не шорохнувши, слідкують за ним. Стає тихо-тихо…
— От… вона… ета… самая… с… москографія! — тихо говорить Сидір Іванич, сідаючи безсило на койку. Погляд його падає на пояс, він хита на нього головою до унтера й слабим, болісним голосом говорить:
— Подніми… Спильчивий я очинь у нервах своїх. А ето от… і той… і вредно виходить… Так ето мінє как загурчить і млєніє какоєсь… ето… всьовозможноє…
Він якусь хвилину мовчить, оддихаючи, потім звертається до трохи заспокоєного Семененка й гірко, безнадійного каже:
— Виходить, дєлішки-то совсьом погані… Виходить, у мене не рипматіз і не нефлюєнція, а той… а тета самая… моско… графія.
— О?! — злякано підніма брови Семененко. — Та не може буть?!
— Подпоручик Козявка опридєлив… То, говорить, ето усьо ошибочно тібє опридєляли твою болєсть, а она просто москографія… От!.. А я, кажись, і в історії записав, що рипматіз… Мандрикін!!
Але, не чекаючи вже Мандрикіна, він сам устає і йде в третій взвод. Зачувши його гукання, Мандрикін скажено схоплюється, б'є себе в груди і з ненавистю кричить:
— Вот убєй меня бог, єслі я єво не задушу, собаку мучітеля… Покою нєт… от толстой шкури… Только…
У дверях з'являється товста, здорова постать «шкури» і з рукою на череві підходить до порожньої койки, на якій лежать зложені аркуші забутої «історії». Гіркий, болісний вираз не сходить йому з лиця.
— От видіш, Мандрикін, — говорить він слабим голосом, — ми записали тут, що рипматіз, а виходить
