— Ну… єсть, — нерішуче й сухо одповів Сердюков. Ми вже догадувались, до чого хилить Залєтаєв.
— Добре. В такому разі ми, значить, можемо приступити до скінчення побігу. Зносини з волею єсть, староста у нас ідеальний, ніщо не стоїть на перепоні. Коли ми почнем копати і як? Треба обміркувати. Инакше я сам робитиму.
Так, ми вже розуміли, що тут було найголовніше.
Дядя Дум-Дум засміявся, видув недокурок з цигарочки й м'яко взяв Залєтаєва за лікоть.
— Ех, братіку, киньте ви бідного Піню, дайте й собі і йому спокій. Як то кажуть: «аби лихо та тихо».
Залєтаєв нетерпляче одшатнув руку.
— Та при чому тут Піня? От маєте собі. Діло йде про серйозну справу, а ви свого Піню тикайте під ніс. Ну, що-ж?
Ясно, що Залєтаєв рішив неодмінно дискредитувати бідного старосту.
Що Піня в цій справі здрефить[1], в цьому ніхто з нас не сумнівався. Досить було пригадати, як він трусився що-ночи, коли ми копали. Він ще тоді сам не брав участи. Як-же тепер буде? Доведеться йому, певно, іти з староства. Знов піде в коридорі катавасія, перевибори старости, сварки, дискусії, скандали, безладдя.
Ми спробували похитрити: треба, мовляв, ще трошки почекати, потім обережно змінити старосту, а тоді…
Але Залєтаєв не дав навіть скінчити.
— Якого-ж ви чорта вибирали такого старосту, котрий не годиться на найбільш важну справу ув'язнених? Тимошка? Анархісти? Брехня! Знать не знаю! Або зміняйте його зараз-же, або хай береться. Я ждать більше не можу, я хочу на волю, буде з мене.
- ↑ Ц. т. злякається (тюремною мовою — здрефить).
