— Ну, ти? Чай скоро? Швидше там повертайся! — гукав він на нього, як на слугу.
Піня, звичайно, нічого не одповідав йому, немов не помічав ні тону, ні самого Залєтаєва. Спочатку, правда, він дивувався; не ображався, а дивувався, як дивується чоловік, коли бачить, що хтось сам собі старається плюнути в лице. Піню вибрано було за старосту, Піня був представником усіх. Піня це коридор, це і Залєтаєв, і Сердюков, і дядя Дум-Дум, і аграрники, всі. Плювати на Піню, це, значить, плювати на себе. Хто-ж так робить? Тільки божевільний, «несознательний» чоловік. Ну, що-ж говорить з божевільним? І Піня одмовчувався. Але не так, як раніш, не з покірливо-ласкавою посмішкою, а серйозно, неуважно, удаючи, що занятий чим-небудь.
Залєтаєва-ж це ще більш розпаляло, — щоб принизити Піню, він частіше, ніж вперед, підходив до нього й жартував:
— «Тук, тук, тук!» — «Хто там»? — «Мі».
Але в голосі його вже не було теплого добродушшя, а сухий-злий сміх, чулось чекання зачіпки, щоб дати волю своїм почуванням.
Піня в такі хвилини непомітно й заклопотано вибігав куди-небудь з камери.
Пахло чимсь серйозним і тяжким.
І от раз увечері Залєтаєв несподівано зібрав усіх, хто мав колись тікати й суворо, одривистим і ворожим тоном заявив:
— Я хочу кінчити справу з побігом.
— Як саме?
— Так. Ви перед виборами старости казали, що його найбільше треба для того, щоб дати лад коридорові, щоб упорядкувати зносини з волею. Це все єсть?
