— Мене довго тут держатимуть? — спитав я Степанюка.
— До надлежащого розпораженія, — зідхнув і гикнув Степанюк. (Він усе зідхав, гикав і понуро задумувався).
— А коли-ж то розпоряженіє буде?
— Со временєм…
Арештований, яко галичанин, я повинен був не зрозуміти, що він сказав.
— Що то значить: «со временєм»? Я по-російському не розумію.
— Када нада говорю, тада й розпорадятьця… От то і значить…
— Він знов гикнув.
— Ви, часом не з дохтуров? — спитав він несподівано.
— А що таке?
— Та от страдаю жолудком… Гикавка і зморює так, що просто пропадай… Ссе день і ніч у жолудку…
Ах, бідний хлопе! Мене теж ссало, тільки не в жолудку, а в грудях. І теж, мабуть, буде й день і ніч ссати.
— Ні, я не з дохторів… — сказав я і став. Кругла шапка гнітила мене, мені було тоскно, душно.
— А иншої камери немає тут?
Жандарм мовчки покрутив головою. — він був занятий своїм ссанням в жолудку.
Так. Що-ж робити?
На столі стояла величезна карафка з водою і склянка. Я налив води, випив. А далі?
— Слухайте, може-б ви мені принесли книжок і лямпу?
— Не полагаєтьця книжок… — глухо одповів жандарм.
І знов, яко галичанин, я не зрозумів його.
