— Що то єсть «не полагаєтьця».
— Ото, що сядьте та сидіть.
Він змінив позу, витягнув ноги і схилив голову на бік. В ямі була напівтьма, але я бачив все таки, що чоловікові погано.
Я замовк і знову сів на койку. Чути було, як чохкав і клацав колесами паровоз на станції, під вікнами хтось кричав і здалеку йому одповідали. На путі, мабуть, і досі ходить та сама курка, а хазяйка десь шука її. А шукаючи стрілася з сусідкою й заговорилась, мрійно склавши руки під грудьми. На паровозі стоїть замацапурений машиніст й задумливо дивиться на курку.
Ясно, тепло, об вишаровані рельси розбиваєтьця пучками пекуче сліплюче сонце.
І це все поруч, за два кроки від нас, від цеї хмурої півтьми, від цього смороду, мене і гикаючого жандарма!
Я знов устав і почав ходити. Але ходити було ніде: гри кроки вперед, три назад. І неодмінно зачепиш за ноги жандарма.
Але я все-таки ходив, уперто і тупо.
— Сядьте, господін… — тихо сказав, нарешті, жандарм.
— Та що буду робити?
— Будете ходить собі, як Мінасов прийде…
— Це цей, що… був з нами?
— Атож. Старший наш. Його зміна буде… От і будете ходить собі… А мені то в жолудку оддаєтьця… Прошу вас…
Я сів. Так мого «калмика», значить, звуть Мінасовим і він старший.
— А він мене не задушить, цей ваш старший? Щось він дуже сердитий.
