Жандарм нічого не одповів, але мені здалося ніби він посміхнувся.
— Га? То у вас як — «полагається» чи ні?
Степанюк гикнув, підтягнув під себе ноги й з усиллям сказав:
— Не любить він вашого брата, то правда… Не симпатичний здорово до вас…
Я в тому не сумнівався.
— Через що-ж то так?
— Сина ви йому спортили… Як саме?… А так… В революцію заманили… Хороший такий був парнюга і спортили. Вдарився в книжки, розговори всякі… Всьо по вашій часті, значить. Ну, й за… ох, смокче-ж як, прости господи!… ху! — та й запраторили хлопця у холодні края… Сам батько старався. Служака вєрний, то правда… Ну, з того времені, як попаде кого з вас, уже, звиняйте, мармаладом не вгощає.
Степанюк помалу вийняв з кешені папірчик, розгорнув його, висипав собі в рот якийсь порошок і запив водою.
А я думав про «спорченого» сина і старанного батька. Приємний буде мені компаньйон під цею шапкою!
— А коли черга Мінасова?
— Ввечері, в шесть часов.
Дійсно, о шестій почувся стук у двері. Прийшов Мінасов. У нас уже горіла лямпочка, хоч я ще бачив крізь дірку на рельсах блискучі смуги червоного сонця.
Мінасов, як ввійшов, зараз-же пильно й уважно оглядів мене, немов хотів сказати: «ану, який ти єсть, дай роздивитися». Мабуть, я йому вподобався, бо він задоволено потер руки і повернувся до Степанюка. Щось пошепотівши тому на вухо, він голосно сказав:
— Та не спізняйся… Ну, іди.
